Автор і Кароока
1-ша частина
Який прекрасний захід сонця,
десь там моя родина.
Он ті пейзажі у віконці
немов жива картина.
Сказав він і пішов до хати,
стихло все навколо.
Він думає: „Щось написати
мабуть було б чудово.
Та натхнення десь блукає...
Буду я чекати.
Вийду краще у подвір'я
на зорі споглядати.“
Пройшов місяць і два дні,
а він все коло хати.
Бував раз в тиждень на коні
їздив щось шукати.
Надії все менше ставало,
він приїхав в місто.
В центрі музики грали,
пекар місить тісто.
Повіяв теплий вітерець
і пташечки співали.
В дівчини випав гаманець
і біля нього двоє стали.
Один чоловік собі забрав
і Автор йде до нього.
„Гаманець хутчіш віддав,
бо побачиш мене злого“.
Відібрав він гаманець
й шукає ту дівчину.
Вона пішла десь навпростець
він відчува провину.
Випала візитна картка,
на ній ім'я й графиня.
Була й маленька фотокартка
де та красуня у святині.
На коня сідає він
й адресу прочитав.
Приблизно дві години,
він той дім шукав.
У скриньку все кладе
й в записці написав.
Свій номер і про те,
як він її шукав.
Автор стука в хвіртку,
на коня заліз.
І згадує як влітку
шукав для твору зміст.
Тут двері прорипіли,
він рушив в свою путь.
Там дві дівчини вийшли
і гаманець беруть.
Лиш курява і силует
лишилися позаду.
Він поправив свій кашкет
і згадав її помаду.
Вечір, місяць, зорі
і прийшло натхнення.
Він сів собі надворі
І написав про сьогодення.
Через тиждень лист прийшов
він його відкрив.
Фотографію знайшов,
це для нього був прорив.
Там дівчина та сама
служницею працює.
А поруч якась дама
яка мабуть керує.
Він вперше закохався,
всміхнулась йому доля.
Нарешті дочекався,
з'явилась в житті Поля.
Автор збірку написав
про своє кохання.
Її надрукував
І готував зізнання.
В одній газеті
про нього прочитала
графиня Бетті
і його покохала.
Одного дня приїхав
до палацу дами.
Щоб передати Полі
цукерки із квітками.
Виходить господиня
його тепло зустрічає.
І не одну годину
про щось з ним розмовляє.
Він забув про квіти
і про кохану Полю.
„Набридло вже сидіти,
хочеться на волю“.
Бетті Полю кличе
його проводжати
і на прощання сказала:
„ще можеш завітати“.
Для Полі подарунки
біля воріт лежать.
Щоб покращити стосунки
їх краще зараз дати.
Поліна не чекала
від Автора такого.
Його поцілувала
і він рушив дорогу.
За цим спостерігала
і її графиня.
Яка його кохає
І хоче від нього сина.
Бетті собі хитрує:
„що ж таке зробити,
щоб він зненавидів її
й почав мене любити...“
І листа мудрує
і якому написала.
Що Поля не кохає
і ніколи не кохала,
що він ніхто для неї
й далеко від народу,
що для неї треба
нащадок славного роду.
Підписала і загортає,
адреси Автора не знає.
Служницю кличе свою
і нею відправляє.
А Автор того часу
у хижці прибирав.
І коханої фото
із полиці взяв.
Стоїть і вдивляється
в ті карі очі.
А вони посміхаються,
сказати щось хочуть.
В двері хтось стукає,
він фото кладе.
І всміхнено, легко
на вулицю йде.
Зустрів Полю ласкаво,
запросив до хати.
І за чашкою кави
почали розмовляти.
Надворі стемніло
і Полі вже час йти.
І Автор несміло
вирішив її підвезти.
Рано-вранці вставши
згадав він про листа.
Поклав на стіл із думкою,
що ввечері ще прочита.
І починав писати
досконалого вірша.
Який вирішив назвати
"художниця моя".
«Митець це теж людина
інший світ він має,
сприйма все трохи дивно
і природу кохає.
Творить для усіх
і ділиться знаннями.
Змінюючи світ
вона обходить ями.
Відтворює красу,
що хоче показати.
З метою однією —
любити навчати...»
Непомітно настав вечір,
Він листа відкриває.
Тріск паличок у печі,
а Автор сидить читає.
Через дві хвилини,
листа він розриває
на рівні половини
і в піч їх викидає.
Знову криза творча,
не пише він нічого.
Немов якась порча
дібралася до нього.
„Чому? за що? навіщо?“
він питав себе.
„Потрібно і ще більше?
то хай собі знайде...“
Поїхав він далеко
від людей найдалі.
Туди де не літають лелеки,
там де не бігають лані...
2-га частина
(має підпункти)
Лист-відповідь Автора до Кароокої
"Пишу я стих, всю душу вылил,
Тебе одной я рассказал.
А оказалось, что любимой,
Словом одним жизнь сломал...
Хотел любви и понимания,
Ласки, объятий я твоих.
А приношу лишь разочарованье,
Уголёк любви во мне притих.
Пишу тебе с одной я целью,
Что б поняла кто я такой.
Что я любил тебя и верил,
Что обладаю тобой неземной.
Хотел любви как у людей.
Её не вижу я сейчас.
Не вижу счастья и детей,
Не вижу уголька у нас.
И эти строки для тебя
Опять душа моя писала.
А я хотел лишь, чтобы моя,
Любимая опять сказала,
Я люблю тебя...."
Автор про себе у віршах
"Мысли в слух"
"Накрылось небо тёмным одеялом,
Встает луна и освещает путь.
А звёзды, будто сильным градом
В след за луной себе бегут.
Где-то вдали ты видишь Солнце,
Оно давным-давно в пути.
Возможно, больше не вернётся,
Так и останется в тени.
Сидишь один и в небо смотришь,
И вспоминаешь те моменты.
Рукой по небу нежно водишь,
Перед глазами жизни лента.
И каждый вечер ищешь ночи,
И только ждешь её одну.
Чтоб снова звёзды, словно точки
Раскрыли сердца глубину..."
«(псевдо)Фінал»
От любви отвык, её он подзабыл.
Больше не писал, но всё ещё любил,
Oна молчала тоже, ждала его письма.
В душе понимала, что не была права.
Хотелось лишь услышать, увидеть и обнять.
Но она боялась что-то изменять....
15 лет спустя
Вечером уставший он пришёл домой.
Сел и выпил кофе наедине с собой.
У двери поставил друга своего,
Который в лесу не подводил никого.
Дров сегодня он три фуры нарубил.
Один сидел в лесу ни с кем не говорил.
Хотел он убежать, чувства свои скрыть.
Но сердце выбирало продолжать любить.
Каждый день работал, лес опустошал.
В своей голове он мысли очищал.
Хотел наедине забыть ту красоту.
И в мыслях он рубил деревья в пустоту.
Чем больше он сидел, тем больше лес ставал.
И он устал рубить, забывать её устал.
Взял свой телефон, номер набирает.
Она сказала "хай", его сердце замирает.
Он падает на пол, трубку не ложа.
Такова любовь у него была....
3 частина
Чисте небо, ні хмаринки, пташечка співає.
На лавочці, у дворику вона його чекає.
Шоста п'ятдесят, пуста біла палата,
тут Автор спочиває, не може щось згадати.
Останній його спогад, це місцевий ринок,
а далі йде туман.. І тут уже спочинок.
Поля завітала до Автора ще з рання,
А він лиш запитав: "ви до мене пані?"
"Так, прийшла сюди, як твоє здоров'я?)",
"Наче ліпше вже, скоро йду на волю)".
Він ще не згадав... засмутилась Поля,
Боїться нагадати, завдати йому болю.
Сидить біля палати і не має гадки,
що його робити... Почати все спочатку?)
Нічого не придумалося, так вона й зробила,
і Автора на каву, до себе запросила.
Моментом скористалася, "Як твоє ім'я?)"
А він їй відповів "Давно вже як нема...
Відрікся від усього, минулого немає...
Втратив я життя, ту що я кохаю"
"Вибач, я не знала. Не хотіла так"
"Не твоя вина, то не твій косяк.
Колись був покохав, а її не стало,
хвороба невідома її життя забрала..
А з нею вмер і я. І Автором зостався.
Вона мене назвала так коли я їй зізнався.
От таке життя. Тому ім'я не маю,
Можливо поверну, але як покохаю..."
Поля була в шоці, такого не чекала.
Два роки спілкування, а цього не знала.
Вони допили каву. Автор Полю обійняв
і на конику своєму, додому поскакав.
Приїхав він, а вдома інакше все лежить,
і фото невідоме біля вікна стоїть.
Бачить Полю тут, а ззаду віршик є,
"Мною він написаний? Бо схоже на моє.
Хто вона мені? Невже її я знаю?,
І хто ж з поетів наших так її кохає?"
Думав він про це, цілу ніч не спав,
Але красуню ту, таки він не згадав.
Так два тижні поспіль. Проклинає і себе,
І серцевий напад, що стер останнє все.
Знайшов він свій блокнот, його розгортає,
І про своє кохання він вірші читає.
Сів він до каміну, розпалив вогонь,
І заснув від втоми, і побачив сон:
*Одного разу, з лісу, в місто я виходжу.
Воно немов закинуте, людей я не знаходжу.
Але я помилився, в місті дядька жив,
Але не встиг моргнути, як я його вбив.
Не контрольовано, не я, хтось керує мною,
А руки мої трусяться, вони стікають кров'ю.
Здавалося, що все, що виходу немає,
І тут, ніжно за плече, хтось мене торкає.
Тепла, приємна рука, всю напругу зняла,
І в істоти тої, сили всі забрала.
Повертаюся назад, а там стоїть красуня,
Кучері русяві, очі, гарна сукня.
Вона взяла мене за руку, ніжно обійняла,
і неймовірні відчуття мені подарувала.
Я переродився, я немов прозрів,
Не відчував ніколи, подібних відчуттів.
І згадав я Полю, і згадав я все,
і тепер сумління не мучало мене.*
Автор йде до Полі, купив букет жоржин,
і секрет їй відкриває, його ім'я Вадим.
Вони одружилися, доньку народили,
І щасливо, разом, все життя прожили.
Ось такий фінал, історії чи саги,
вирішуйте самі) Спасибі за увагу!
© AuthorChe | Vadym_Yem
2021-2023
#Життя
#Любов
#роман